Розповідь про сходження в Словаччині на 8 березня

                                                                                                                                                                             автор Богдан Коваленко

Невелика розвідка долина Зеленого плеса

Давно було в планах подивитися зблизька на цю долину. Плюс давно вже думки спрямовувалися на полазити мікст. Ну не той, що на травневих, коли кішки вже не тримають, скельники ще не тримають, а фірном можна рухатися лише вплав, батерфляєм…

Отже, вирішили, зібралися, поїхали, компактною компанією: я + мій напарник, Андрій Ненченко. Логістика стандартна і вже звична, поїзд-автобус-поїзд-поїзд-страховка-хата.

[фото1: Наша команда]

Про район

Район значно зручніший за звичні Скальнату Долину та Малу Студену, хата при Зеленому плесі оточена з усіх боків маршрутами різних експозицій та складності, час підходу до будь-якого з них не більше години (в залежності від засніженості та наявності снігоступів)

Основні масиви: Малий Кежмарський Штіт, оточений вежами різної складності, та Бараніє Роги. Відповідно, перший – це скельні та мікстові маршрути, складності від M4, а другий – переважно сніжно-льодовий з великою кількістю учбових маршрутів складності ІІ-ІІІ (за показами очевидців, ми туди не лізли). Взагалі, судячи з усього, гарний навчальний район, з нами жило кілька новачкових скі-альпіністських груп, яких щодня вигулювали в район БР (на сідло та на вершину через сідло).

[фото2: Бараніє Роги]

В день відпочинку вирішили полазити на одній зі смоктульок біля хати:

[фото3: Лід]

Гарний навчальний лід, хоча і сильно покоцаний мільярдом кішок, бурів та інших знарядь катування. За мотузку від старту лід закінчується ланцюгом з анкерами, з якого можна спуститися.

Маршрут номер 1

Маршрути на Малий Кежмарський зазвичай розділяються на “під Німецькою Драбиною” та “над Німецькими Драбина” (Німецька Драбина = Nemecký rebrík – рампа між Малим Кежмарським та переднім рядом веж), а маршрути на вершину МК найчастіше є конектами.

Перший маршрут, який у нас був запланований – Skotska Anabasa: 2-3 прості мотузки снігом і 2 ключові мотузки міксту M4+ з закінченням на вершині Кежмарської Були, на Німецькій драбині

[фото4: Skotska Anabasa]

В кімнаті знайшли хлопця (так і не знаю, як його звати, тож умовно назвемо його Томашем), який колись ходив його, порозпитували не дуже результативно.

Перша спроба сходження закінчилась не розпочавшись: схибили на кілька метрів зі стартом, через що повзли 15 метрів в паралельному внутрішньому куті, який закінчився стрімкою розвалюхою з якої чудово було видно справжній маршрут, але перебратися на нього було не дуже зручно. Втратили купу часу, скинули трохи якорів з корделетами та й подались геть.

Друга спроба відбулася наступного дня, піднялися о 3-й, спакувалися, вийшли. На вулиці вже традиційно нас проводжали два місцевих кота – бонус для тих, хто встає раніше за їхніх годувальників.

За годину вийшли під ключ маршруту. На скелях одразу починається перша ключова мотузка.

[фото5: Перша ключова]

[фото6: Друга ключова]

Вже на другій мотузці почав сипати мокрий сніг, до якого домішувалися потоки, що сходили з навколишніх стін. Діставшись Кежмарової Були швидко здюльферяли в потоках снігу. Томаш каже нам “конгратулейтс”, що ми молодці і т.д.

Наступний день – відпочинок, сніданок у стилі “олінклюзів”, після якого змушуємо себе піти хоч на бурульку неподалік хати.

Маршрут номер 2

Спершу, подумали прокладати наступний маршрут на славнозвісну гору Бараніє Роги, зі східного боку. Але наш новий друг Томаш каже, що “хлопцям, що ходять Шкотску Анабазу на Рогах буде нудно”. Каже, “йдіть краще на маршрут Щепанського, там йдете по рампі, буде одна складна мотузка, а потім Німецькою драбиною вниз, там легко”. “Правда” – каже – “я йшов за гідом, деталей не пам’ятаю, але ніби ол окей. Гудлак.”

[фото7: Маршрут Щепанського]

Підсилювалася дана авантюра тим фактом, що ночівля після нашого гіпотетичного маршруту була не проплачена (під час бронювання сказали, що після 8-го березня всі місця заброньовані). Проте поспілкувавшись із привітною хазяйкою хати (не знаю, як її звати, нехай буде Марта), все ж домовились про ще одну ніч.

Отже, наступного дня, якраз 8-го березня, почалося це феєричне дійство із танцями та ілюмінацією… Стартували, вкомплектовані однією фоткою маршруту та “гудлаком” від Томаша. Вийшли не рано – годині о восьмій, власне, у мене закрадалася думка, що просто та легко все не відбудеться, думаю, хай хоч перед тим гарно виспимося та поснідаємо.

Першу мотузку йшли одночасно, складність десь ІІ-ІІІ. На диво багато рідного заліза, може тому, що маршрут перетинає десяток пятірочних та шестірочних маршрутів. Четвірочний ключ не сказати б, що надскладний, але доволі неприємний, як на мене: траверс, кішками шкребешся по моноліту, а інструментами перемішуєш сніг-пухляк, ще й над головою карниз не дає гордо голову підняти. Але нічо, жити можна, особливо коли доповзаєш до стаціонарного ланцюга, що символізує кінець ключа та місця збору бродяг з усіх навколишніх маршрутів.

Далі ще кілька простих фірнових мотузок і ось бачу ще один стаціонарний ланцюг, що означає вихід на Німецький ребрик. Треба лише перетнути снігове поле. Першим іде Андрій, я про всяк випадок чесно вистраховую зі станції, хоча закрадалися думки пробігти одночасно. Андрій тропить, снігу по пояс, майже до ланцюга дійшов і в цей час зі стіни над сніговим полем скочується лавина, щоправда невелика і суха, але думки йти одночасно вже не закрадаються. Хутко підняли мотузки над головою, ніби пронесло. Здавалося б… Тут мій напарник підходить до ланцюга, береться рукою і вириває його разом з анкером. Інтрига наростає… Не знаю, може то взагалі не станція була, а ланцюг, щоб словацькі пастухи прив’язували татранських камзиків, аби не тікали на випасі… Як би там не було, а бідність рельєфу не дозволяє навіть забити рятівні якорі. На щастя, другий анкер ніби тримається. Якось Андрій мене відстрахував, тропити довелося заново – клята лавина сліди замела. Якось рагульно вставили якорі в якісь глухі горизонтальні щілини – краще, ніж нічого і вирішили, що пора спускатися, бо вже й сонце заходить.

Але ніякого “пішки вниз” і близько не видно: попереду стрімкий кулуар і перспектива траверсувати жандарми, над нами – стіна Кежмарська Копа. Шляхом підйому не хочеться, але там хоча б нормальний ланцюг висить – може під ним є щось аналогічне.

Дісталися попереднього ланцюга, десь нагорі світло різко вимкнули та увімкнули кондиціонер – стало морозно та ще й вітер потоки снігу здуває, добре хоч не каміння, але все одно приємного мало. Андрій чухає вниз, я чекаю, підмерзаю, рахую баранців та займаюсь ОФП на станції, через 2 години розумію, що до розв’язки далеко, утеплююсь капітально, готовий дочекатися квітневого потепління. Нарешті мене кличуть униз і я з радістю приймаю запрошення. Проте внизу виявилося, що власне станція – не станція, з дюльфера не варто відчіплятися, що робити, куди податися – не ясно.

І на довершення до всього нам почали назвонювати з хати і навіть світити на нас прожектором. Починається спілкування мовою жестів по телефону з якимось гідом, що дивиться на нас із хати:

Гід: “Хелоу. По руцкі панімаєтє?”
Я: “Да”
Гід: “Как ваші дєла? Ми вас відєм”
Я: “Дєла норм, работаєм на спуске”
Гід: “Как будітє спускаца?”
Я: “На Бочеков лядопад і на самовикрутах вніз”
Гід: “Єсть такая можность, но ето сложно. У вас двє діжкі вніз до снєга”
Я: “Верьовки не сдьорнулі, станция ненадьожна. Можем только до лядопада”
Гід: “Єсть такая можность, но ето сложно. [потоки словацької говірки]”
Я: “Нічево нє понял. Станция ненадьожна, с нійо нізя спускаца.”
Гід: “У вас две діжкі вніз. [знову словацька говірка]”
Я: “Нє понял нічево. Будем пробовать осторожно спускаца”
Гід: “Шпрехен зі інгліш?”
Я: “Сі, сєньйоре” (передає трубку Марті)
Марта: “На Бочеков льодопад небезпечно вночі. Можете дочекатися ранку? Є
бівуак, утеплення? Є страховка?”
Я: “Страховка є, бівуака немає, утеплення – 50 на 50 (у мене є, у напарника –
ні)”
Марта: “Можете пересидіти до ранку?”
Я: “Будемо спускатися” (кінець зв’язку, прожектор вимкнули, глядачі розійшлися, шоу
тіней продовжується)

Тепер мій вихід, Андрій не хоче ще дві години десь висіти над безоднею і це не дивно. Мотузки в нас ще метрів 8, спускаюсь на 3 метри і натикаюсь на два зблоковані анкери, хай йому грець, де ви раніше були? Андрій каже, був там, але не помітив станцію. Німа сцена. Коли вже перебралися повністю на станцію, про всяк випадок повністю впряг нас обох на спуск, накрутив здьорг і все таке, ну шоб другий перед спуском не робив маніпуляцій складніших за зняти карабін. І розпочав спуск у безодню.

Мотузка закінчилася, а дна у безодні не було. Також не було рідного заліза, тріщин чи льоду для точок страховки і заряду батарейок для світла… Так би мовити, у нас три “ні”. Проте все ж таки якимось чудом, навпомацки замінив батарейки в ліхтарі нічого не впустивши – вже ситуація прояснюється – жодних слідів діяльності людини в радіусі видимості, жодних петель, гаків, френдів, застерігаючих написів. Тільки моноліт, подекуди з плямами фірну різної кондиції та натічки. Як каже давня індійська мудрість “якщо сумно тобі на душі і не виходу не бачиш ти – танцюй”. І почав я танцювати маятником ліворуч і праворуч, вгору і вниз. Дотанцював аж до Бочекового льодопаду, але лід там був сильно переморожений і бур лише кришив його. Нарешті піднявся на якусь полицю і почав просто перевіряти кондицію різних плям фірну і льоду буром. Нарешті, знайшов більш-менш пристойну субстанцію, в яку увійшов короткий 12см бур. Прийняв напарника, почав шукати, куди можна його бур встромити. Тільки в одному місці, в залитій льодом тріщині між каменями, він увійшов майже повністю, якраз з запасом на реп викруту. Спустилися нормально, самовикрут спрацював, житя набуває кольорів.

А коли ми прямували до хати, назустріч нам вийшов Томаш з чаєм, ніштяками і утепленням, ще й протропив половину підходу, що було несподівано і приємно, тож був урочисто нагороджений привезеною з Києва президентською шоколадкою. В хаті опинилися десь о 3-й, о 5-й лягли спати, о 7-й встали і ще й Марта відмовилася брати оплату за цю ніч. Отак то воно буває. Друга припасена шоколадка пішла на зняття напруги у Марти.

От все, глядачі задоволені, гори стоять, хмари біжать.
Завіса.

0 Comments

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

CONTACT US

We're not around right now. But you can send us an email and we'll get back to you, asap.

Sending

©2018  ФЕДЕРАЦИЯ АЛЬПИНИЗМА И СКАЛОЛАЗАНИЯ ГОРОДА КИЕВА

Log in with your credentials

Forgot your details?