Словацьки Татри — враження весни 2017, автор Богдан Грабец

Як я вирішив зайнятися альпінізмом або про те, як ходив на другий розряд.

Захотілося в гори, і я вирішив взяти участь в альпіністських зборах київської ФАіС в Високих Татрах під чутливою координацією Оксани Ревчук.
Маючи третій розряд з альпінізму заявився до участі в лютому і почав готуватися. Тренування включали в себе лазіння 1 раз в тиждень на скелелазному стенді в Гіперіоні (зручно добиратися). Завданням ставилося не просто лазіння, а саме лазіння з нижньою страховкою. У підсумку після 4 місяців таких тренувань міг пролізти з нижньої 6b + з одним зависанням, а з верхньої, з парочкою зависань 6с. З приводу скелелазіння можу сказати, що тут одним з головних умов успіху є регулярність. Після перерви швидше забивалися руки, тобто губилася витривалість.
З фізичною підготовкою якось особливо не зрослося через травму стопи за місяць до виїзду. Тому виїжджав тільки за рахунок «старих запасів».
Загалом група зібралася 6 чоловік, і люди в основному з перевищенням третього розряду по горах. Інструктором у нас був Міхалко Володимир Дмитрович. Аксакал альпінізму 60+ років від вроду.

В Словаччину заїхали автобусом з Ужгороду. Звичайно, перше, що вражає — це контраст нашої митниці на ремонті (читай напівзруйнованої) з словацькою, за рік роботи на якій, як на мене, не продвинулись. Наші митники сидять в кіосках під навісом, як на заправці. У словаків великий арочний ангар з капітальними будинками, правда в митному будиночку подекуди протікає стеля. =)
Друге що вражає, так це приватні пришосейні будинки, таке враження, що кожний господар змагається з сусідами по гарному оформленню палісадників, кущів і підстриженою зеленою травою. Ніде нема картоплі, засаджених чимось грядок і опудал, які ганяють кротів.

До Попраду, такого собі регіонального центру Татр веде автобан, він приємний,- без ям, на ньому не валяються шматки м’яса тварин, адже він повсюди огороджений сіткою рабицею, через кожний десь кілометр – два стоять телефонні SOS будки з відстійниками, а ще не валяються пошматовані шини на узбіччі…. коротше якось по-іншому. Ну і одне з того що ми майже не помічаємо, то там майже нема всіляких бігбордів з рекламою.
Від Попраду заїзжамо в Стару Лєсну, до нашого пансіону Феліція, в якому будемо жити. Розквартировуємось, і мені випадає кімната з інструктором, напарницею по зв’язці Яною та Алісою з команди МКС. Найкраще дівчатам і тому моє місце біля туалету, а стіни то дерев’яні і тонкі=) Але життя не без цього і до кінця виїзду я майже не соромився коли хтось сидів на унітазі, а я спав на ліжку. Проживши в такому номері ще пару тижнів можна було б коротати час за бесідами через стінку=)
А гори то які величні на вулиці! Уявіть собі рівнину на висоті 800м, а за 5 км від неї здіймають скелясті гори висотою в 2600м. Внизу теплинь, пташки співають, а гори засніжені.
Загалом спортсмени, які ходять на другий розряд, мають пройти 3 вершини 3А, 2 вершини 3Б з інструктором та одну вершину 2А(Б) складності у якості керівника. Після цього вони вважаються розрядниками і можуть ходити на самостійні сходження. Тому наш план максимально підпорядкований цим розрядним вимогам, але спочатку треба розходитись на відкривашці.

29 квітня прокидаємось в 3:30, снідаємо і вирушаємо(з ~750м) о 5-й годині на нашу відкривашку Гунцовський Штит по правому контрфорсу ПЗ стіни 2Б. І через 4,5 години ми попадаємо тільки під початок технічної частини маршруту. Для цього потрібно дійти спочатку до Татранської Ломниці через лісок, далі вийти на початок підйомника(30-40 хв) і по гірськолижній трасі піднятись до другого підйомника(50-65 хв), звідки вже по більшому крутяку, вийти на 1751м в Скельнате плесо (60-80 хв), а звідти вже маршрути видні(до 60хв ходу), якщо немає туману=). І цю дорогу ми проходили під машрути кожен раз… нелегка то справа набрати кілометр висоти, пройти 7 км і тільки вийти в стартовий цирк. (відкривати фото краще в новій вкладці не закриваючи цю)

2Б позначена червоним кольором. Міхалко повів нас трохи по ускладненому варіанту. Першу мотузку пролазимо другою зв’язкою по внутрішньому куту з лежачим камінням. Під час того як Яна лізла першою над нею вже долазив Саша, і от в якийсь момент Саша береться за камінь і кладе його собі на пузо при цьому кажучі Яні, що так довго він його не втримає. Поки Яна довго метаючись і шкребучись в кішках по скелям знаходить собі укромне місце Саша передумає його скидувати вниз, і кладе назад. Всі видихають і мені надається картбланш лізти всі інші мотузки на всьому виїзді першим, бо Яна налазилась. Чесно кажучи такий собі початок виїзду, ще й хмара прилетіла і сніг пішов. Але далі перейшовши до слідуючої мотузки я розумію, що складності тільки показуються. Кирил лізе ключ 50 м, судячи по вздохам в тумані, вилізши він закричав «Ух», і що станція галіма. Лізу за ним по перилам і ось воно трієшне лазання по УІАА, приємне і складне. Зустрічається одна ділянка, яка відкидає і одна гладка плита, на всіх інших зачіпки зручні. До туману вже звикли, тому далі мотузку по гребеню розбиваємо на дві з поперемінною. І підходимо під камін, типу теж ключ. На розпорочках вилізши його, не відчуваю рук, адже там тече вода і йде сніг. Кричу що станція готова і зігріваюсь поки вибираю страховку напарниці. Піднявшись трохи ніжками до кінця маршруту спускаємось до станції канатки на дні Скельнатого плеса і там ловимо вайфай, обідаємо в 15:00, і потім звалюємо знову вниз до теплого ліжка.

30 квітня(2-й день) ми йдемо найвищу локальну точку Ломницький Штит 2634м по півд гребеню, а це аж 3А(хоча потім порадившись інструктори роздягли її до 2Б). Встаємо вже в 4 ранку, виходимо в 5. Сьогодні і надалі до нижнього підйомника нас підкидує за дві ходки Кирил на авто. Тут зранку бігають олені, перебігають нам дорогу, нелякані взагалі. До речі ми ж в заповіднику знаходимось. О 8й годині ми в Скельнатому плесі. Погода дзвенить, ми бодренькі, не розмусолюємось і йдемо далі. Вийшли на сніг, починає смажити сонечно, і я десь здуваюсь від жари та втоми. Повзу далі. І іншим теж не альо. О 10-й виходимо на ребро, а це типу старт технічних складностей. Оксана, Тарас та Міхалко убігають вперед, тому ми йдемо по протропленому і доходячи до крутяка, дістамо льодоруи, і ще невдовзі підіймаємось під скельні виходи, де пора вішати мотузки. Поки одягаємо кішки, системи, дістаємо мотузки, бачимо козу, і всі кричать «дивись-дивись» бо вона дуже класно пригає. Яна бере і роняє 3 карабіни в прірву. А щоб ви розуміли вони гади зупинились в 40м під нами. Я, ледве заповзши на цю висоту і відчуваючи себе від цього героєм, залишаю залишки сил забираючи ці карабіни. Але ж егегей далі мотузки і техніка, тому починаємо вішати мотузки. Підійшовши під гребінь( 50м по простому), де вже працювали в обхід нього по полицям Оксана і Тарас бачу шлях прямо по ньому. Лізу, заклався закладками, але зліва така прірва туманна, що хай йому грець як лячно. Знаходжу лід у внутрішньому куті, і на розпорочках вилажу на полку. І ти ба, йомайо шлямбур. Встібнувся і попустило одразу. Після цього приємного лазання десь метрів з 5 і все починається спочатку. Так провішуємо 2 короткі мотузки і зустрічаємось з Тарасом. Тарас ліз по покатих полицях, майже без зачіпок, вкритих льодом і снігом, і це виглядало дуже круто. Вимощую собі гніздо в снігу, скидуючи його вниз, коли знизу від Оксани — нецензурний лемент, а я виявляється скидаю на неї сніг, поки вона корячиться на локальному ключі. Упс… =) Далі по плиті 30 м, з перекидкою ноги вище голови, виходимо на виположення під обсерваторією. До речі, на вершині є ціла будова, яка в давнину слугувала тільки обсерваторією. Зараз до неї можна дістатися на канатці, випити смачних алкогольних напоїв та побути на мальвничій вершині. З 1751 прямо на 2634м. Виходимо з туману, зустрічаємо зачаровані погляди словацьких дівчат, які фоткаються на вершині. Ну і ми пофоткались. Пити хочеться, тому заходжу в обсерваторію, йду в туалет і п’ю досхочу. Яні купляю води у бармена. Вниз спускаємось по кулуару на дві мотузки. Між мотузками на власній техніці стоїмо на 60град схилі з льодорубами.

В кінці цих двох мотузок відкопуємо віаферату зі снігу, по якій по відвісним стінам спускаємось ще метрів 50.

Далі на повному стрьомі ще 100 м на три такти. Якось я мабуть втомився, тому було трохи боязко і незручно на 45-50град схилі. Ну а потім, то задки, то передки в тумані з видимістю 20м та під йдчим снігом спускаюсь вже наодинці. Від перших відстав, від задніх відірвався. По слідам виходжу і бачу Міхалко біля самої верхньої канатки, йду такий нос задрав тіпа не втомився, залишається 5 метрів провалюсь по пояс в сніг, від несподіванки падаю лицем в нього. Виходжу з цієї ганебної ситуації перекочування на спину та спуском на ній вниз голову на гірськолижну трасу. Зібравшись докупи вмовили словацьких робітників дати нам змогу з’їхати вниз до 1751. Після цього довгий спуск вниз і о 19й були вдома.

1 травня ми відпочивали і гуляли. Їли словацькі страви.

2 травня(4 день) підйом в 3, вихід о 4-й. Надалі так буде завжди. Йдемо Кежмарський штит через Левіковий котел та Цмітер по зах. гребню 3А. Біля 8-ї підходимо під Цміттер, погода ідеальна. Через півгодини все заволокло туманом. Тому далі починається жесть. На особистій техніці валимо по фірну вверх. Я періодично міряю крутизну. Що ще робити в тумані?! 30-35-40. Щось якось незручно стає. Бачу, що заходимо в кулуар. А там якось ще незручніше, мабуть 45 вже. Починає накрапати дощик. Робимо станцію на скельному виході, бо вже круто. Вішаємо 4 мотузки по сніжному кулуару, останні мотузки під проливним дощем. На самій останній виходячи другим бачу спочатку Тараса і станцію на 5 точках, 4 з яких як він каже фігові, і Міхалко, який випливає з-за рогу і каже що ну його в пень, дюльферяємо вниз. І ніхто навіть не сперечався, бо дощ припустив ще сильніше. А чи знаєте ви, що коли спускаєшся по мокрій мотузці то вода викручуєть з мотузки в місці перегибу на стакані? І потім куди вона падає? Правильно! Прямо тобі на стегна. Які і до того не були сухими. Коротше поки я допетрав перечепити стакан на ус тим самим тримаючи водоспад подалі від себе, вся ця вода стікала до мене в чоботи. Пластики вони, до речі, не промокають… в обидві сторони. Тому на спуску б’ючи ступені вода ганяється то від п’ятки до носка, то навпаки. Добре, що вона тепла, пластики же ж висотні=) У інших ноги ще й холодні. Коротше кажучи, як ми додюльферяли так дощ закінчився, але вітер ні. Зуб на зуб не попадає, але вниз ще спускатись ого-го. По стрьомоті. Прийшов до висновку, що треба качайти особисту техніку руху – вона вам знадобиться. В 2 години були на 1751м.

3 травня(5 день) пішли на близьку 3А на Гунцовський Штит по центральному контрфорсу Півд-Зах стіни. Приємний і класний маршрут, показаний синім кольором. Сухі скелі. Слід виділити дві ділянки лазання. Перша вихід по стіні на виположення. Тут першим ліз Тарас в кішках і йому було уххх як не зручно. Завис в 3 метрах під шлямбуром, поставивши дві точки в тріщині треба було піднятись на 2 метри вверх, без зручної зачіпки під руки, а так просто тримаючи руки на 70град скелі. Потім від шлямбура по щілині вихід під нависаючі зуби. Зручні зачіпки, але ж воно нависає над тобою.

Подивившись на його муки в кішках, знімаю свої кішки і якось воно краще лізеться надалі. Потім дві мотузки цікавих скель. З полиці треба по гребню залізти до зуба, перекинути мотузку через нього і на відкидках від зуба пройти 5 метрів по горизонтальній тріщині до внутрішнього кута. Потім вже по огородах і по гребню вилізти на іншу полицю.

Звідки дивишся далі на гребінь і думаєш, чорт – гладка скеля. Нервуєш. Починаєш лізти, а там повно зручних зачіпок. Коротше ще одна насолода.
Ввечері розігралася гроза. А одна група була на маршруті сусідньому до нашого. Вони вийшли в 4 як і ми. Закінчили маршрут о 8-й, і під блискавками прийшли до хати десь біля 1ї години ночі. Всього лиш 20 годин на маршруті..

4 травня (6 день) відпочивали і дивились прогнози погоди, бо вони були взагалі не радісні. Дощи, тумани та грози. До речі, а сьогодні була гарна погода=)

5 травня(7 день) йшли наш найскладніший маршрут це 3Б Гунцовський Штит по правому канту лівого контрфорсу Півд-Зах стіни (зеленим). Найскладнішою ділянкою якого є стіна першого бастіону в 50м висотою. Лазання тут 5б. Крутизна середня десь під 70градусів. В одному місці залізши під нависання треба з нього вилізти. Це цей маршрут попередня група йшла 20 годин=)

Ми же підійшли під маршрут після відпочинку доволі рано, тобто в 7 годин. В 9:20 почали лізти на стінку. Половину заліз Саша, а далі я вдягнув скельники (не даром же я їх пер аж сюди!) і з думками «не дивитись вниз» поліз до нього. Дивлюсь, стоїть він на якійсь гівняній полочці, очі по п’ять копійок і каже: «Он там можна закластись нормальну точку, бо станція трохи галіма, не навантажуй».

Ну я такий видихнув і поліз. Закладався часто. Вилізши вдихнув і зробив надійну станцію на відколі. Повісив перила. Далі через провал ще одна мотузка не дуже складного лазіння, а потім одночасною та трохи поперемінною до виходу.

6 травня(8 день) ми всі якось дуже замахавшись в попередні дні, тому вирішили відпочити. Плюс морально втомились. Поїхали до печер, де досліджували підземні ходи на екскурсії цілих 70 хвилин. Дубак був ще той. 5 градусів. І капає вода зі стелі. Проте доволі незвично після просторів.

7 травня(9 день) прокидаючись вночі спочатку в 3, потім в 5 не зловили погоди. А це був останній день в горах, тому на маршрут не вийшли, а просто сходили на 1900 забрали снарягу (мотузки, залізо), яку залишали на останні два маршрути в жерепі, щоб не тягти.

8 травня(10 день) поїхали в Київ.

Загалом сходили 5 гір-маршрутів. Дві 2Б, дві 3А та одну 3Б категорію складності маршрутів. За 6 підйомів-виходів у гори пройшли 95 км туди*сюди і набрали 8300 м висоти і стільки же спустили. Для порівняння фізичного навантаження можу сказати, що по перепаду висоти це як наша 4-ка по Тянь-Шаню літом за 15 х.д. Працювали в середньому по 12 годин на ходовий день. Тобто о п’ятій починали підйом і десь о п’ятій вечора спускались.

Деякі мої суб’єктивні думки (якими нікого не хочу образити і ніякої ворожнечі розпалити теж не маю в намірах):
Чому мені подобається альпінізм? Насамперед тим, що можна ходити в гори! В альпінізмі більший акцент робиться на особисту техніку. Ріст у складності у порівнянні з туризмом теж набагато швидший. Це більш особистий вид спорту з елементами зв’язки з напарником. Якщо ти амбітний та цілеспрямований, то реалізувати себе можна набагато швидше. За пару років занять з нуля можна дійти до маршрутів рівня четвірок, де вже цілком серйозні речі треба робити. Це круто. Фізичні навантаження більш розбалансовані. Загалом тобі треба показувати свій майже максимум напротязі 10-12 годин, після якого можна день відпочити. Альпінізм вчить швидко встановлювати точки страховки на різному рельефі, збирати станції, ходити без перил, а тільки з самостраховкою по більш крутим схилам на особистій техніці. Альпінізм дає деякий комфорт після маршруту, в альптаборах — можливість залізти в гарячий душ, сходити в нормальний туалет, спати в теплому ліжку. Сидіти в інеті через вайфай. Пити пивас та їсти смачні замовлені страви. Загалом в альптаборному альпінізмі максимум техніки, та мінімум топтання стежки з важким рюкзаком.
Гірка пілюля альпінізму, як на мене в його нелогічності і невидовишності. Якщо ти приїхав на збори в альптабір, то скоріш за все крім однієї долини та однією стежки підходу ти нічого й не побачиш. Одні ті самі види, тільки з інших ракурсів. Приїдається. Також для мене мінусом є те, що в більшості випадків ти потрапляєш в відділення, яке формується з різних людей. З різною підготовкою, з різними настроями, з різними цінностями та бажаннями. В зв’язку з цим можна не отримати того, що хочеш. Це напряму впливає на душевність. По суті дуже мало часу в такому колективі добре роззнайомитись та відчути людину. Але думаю це компенсується після другого розряду, коли ти сам вже шукаєш собі напарника. Але знайти хорошого напарника, як я розумію також проблема вже самостійних альпіністів. Загалом як мені здалося немає такого, щоб один колектив постійно і разом ріс від нуля до серйозних розрядів.
Також мені відчулось, що коли альпініст швидко росте в категоріях, то в нього може з’явитися перекос в якусь з сторін. Наприклад, людина хороша на скелях, але на снігу/льоду взагалі не вміє поводитись. Також може бути низька або навіть невірна техніка руху, в зв’язку з тим, що ефективного часу в горах та на різних видах рельефу проведено мало.
Взагалі якщо перейти до порівняння туристів(рівня походу 4к.с.) та альпіністів(рівня 2 с.р.), то альпіністи на голову вище туристів в роботі на скелях, в постановці точок, станцій, в лазанні. Але туристи на голову вище альпіністів в роботі з мотузками та пересуванню по снігу/льоду. Крім того альпіністи мають поверхневу уяву про рятівні роботи та першу медичну допомогу в порівнянні з туристами. По фізичній підготовці важко сказати, але думаю у туристів вона більш грунтовна і постійна.
Одним із спостереженням є те, що туристи технічні маршрути заміняють маршрутами на більш високі перевали та вершини, тобто, наскільки я розпитав, то зараз серед київських альпіністів майже немає такої кількості висотників, у порівнянні з туристами.

Яким може бути вихід з цього?
Намагатися взяти хороше від альпінізму і від туризму. Створити такий симбіоз спортсменів, які будуть мати особисту техніку і жагу до проходження складних маршрутів, як у альпіністів та системну підготовку, знання гір, рятувальних робіт, біваків та душевність притаманну туристам. Можливо тоді і з’являться команди, які будуть здатні втілювати в життя великі проекти.

Комментарии

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

CONTACT US

We're not around right now. But you can send us an email and we'll get back to you, asap.

Sending

©2017  ФЕДЕРАЦИЯ АЛЬПИНИЗМА И СКАЛОЛАЗАНИЯ ГОРОДА КИЕВА

Log in with your credentials

Forgot your details?